Мартінізм — ініціатична традиція європейського християнського езотеризму, що сформувалася у Франції XVIII століття й пов’язана з трьома постатями: Мартінесом де Паскуаллі (теургічний напрям і доктрина реінтеграції), Луї-Клодом де Сен-Мартеном («шлях серця», внутрішня молитва) та Жаном-Батистом Віллермозом (збереження мотивів традиції у «виправленому» масонському ритуалі). 

У центрі мартінізму — ідея реінтеграції: духовного повернення людини до первісної цілісності та близькості з Божественним.  Наприкінці XIX століття традиція отримала нове організаційне оформлення у вигляді орденів, найвідоміший із яких пов’язують із Папюсом (1891).  У XX–XXI століттях існує кілька гілок і обідієнцій: від міжнародних структур (зокрема пов’язаних із AMORC) до незалежних орденів з різними акцентами. 

Мартінізм виник у колі французьких містиків XVIII століття:

• Мартінес де Паскуаллі — засновник ордену Обраних Коенів, який розробив доктрину реінтеграції та теургічну практику.

• Луї-Клод де Сен-Мартен — «Невідомий Філософ», який переніс акцент із ритуальної теургії у внутрішню молитву та містичний шлях серця.

• Жан-Батіст Віллермоз — реформатор, який зберіг спадкоємність традиції через ініціатичні структури.

• Папюс — відродив орден у XIX столітті та систематизував його доктрину.

Мартіністська космологія — це не міф у звичайному сенсі. Це цілісна метафізична картина буття, яка пояснює, звідки походить духовна істота, чому виник матеріальний світ, у якому стані перебуває людина і як можливе її повернення до первісної цілісності. У цій системі Всесвіт не є випадковістю — він є процесом.

У вченні Martinez de Pasqually духовні істоти спочатку перебували в єдності з Божественним Принципом. Це не «рай» у побутовому уявленні, а стан гармонійної участі у Світлі. Істоти мали свідомість, волю та силу дії. Але воля передбачає свободу, а свобода передбачає можливість відхилення. І саме ця можливість стає початком космічного зсуву.

Падіння в мартінізмі — це не моральна провина, а онтологічний злам. Частина істот спрямовує свою волю не в єдність, а в автономність. Виникає розрив. Свідомість затемнюється, стан ущільнюється, з’являється дистанція від Центру. Матерія постає як наслідок цього зсуву — не як покарання, а як форма згущеного буття. Світ стає простором виправлення й досвіду.

Після цього Божественний Принцип творить людину. Людина в космології Паскуаллі — це істота між двома порядками. Вона має духовне походження, душу як посередника і тіло як інструмент. Вона одночасно належить світлу і матерії. Саме тому вона здатна або занурюватися глибше в розрив, або відновлювати порядок. Адам у цій системі — архетип людини. Його падіння означає втрату первісної функції посередника світла.

Стан сучасної людини описується як забуття власного походження. Людина діє, але не пам’ятає джерела. Вона мислить, але не відчуває центру. Вона живе через зовнішні імпульси, не усвідомлюючи внутрішньої глибини. Проте цей стан тимчасовий. Матерія — це середовище роботи, а не кінцева точка.

Центральне поняття мартінізму — реінтеграція. Це повернення до внутрішнього порядку, очищення волі й відновлення участі у Божественному Світлі. Реінтеграція не означає втечу з матеріального світу. Вона означає перетворення стану свідомості.

У Паскуаллі шлях включав теургічну співпрацю з духовними ієрархіями. У Louis-Claude de Saint-Martin акцент переноситься всередину — на внутрішню молитву й народження світла в серці. Обидві лінії ведуть до одного — відновлення людини як носія Божественної іскри.

Ця космологія описує не лише Всесвіт, а й внутрішній стан людини. Первісне світло — це глибинний центр. Падіння — це розпорошення уваги й втрати цілісності. Матерія — стан ущільненої свідомості. Реінтеграція — збирання розсіяного. Тому космологія й духовна психологія тут збігаються.

У сучасному світі людина часто живе фрагментовано, без внутрішнього стрижня. Мартінізм пропонує просту, але глибоку архітектуру: є джерело, є відхилення і є шлях повернення. Це не система абстрактної віри, а модель внутрішньої роботи.

Космологія мартінізму — це модель відповідальності. Світ має сенс. Людина має походження. Матерія має функцію. Падіння — це досвід. Розрив — це стан. Реінтеграція — це шлях.

І цей шлях починається з пам’яті про власний Центр.